2.2. ТЕОРІЇ ОПОДАТКУВАННЯ В ЕКОНОМІЧНІЙ ДУМЦІ

Экономико-правовая библиотека

Учебников в библиотеке - 334                                                                Ищите же прежде Царства Божия и правды Его, и это все приложится вам. (Матф.6:33)

2.2. ТЕОРІЇ ОПОДАТКУВАННЯ В ЕКОНОМІЧНІЙ ДУМЦІ
Значення і місце податкових важелів у системі методів державного регулювання економіки ставить високі вимоги до знань про оподаткування. У сучасних умовах такі вимоги стрімко зростають, стимулюючи поглиблення досліджень у цій сфері в більш повному обсязі та в єдності всіх її сторін. Це передбачає, насамперед, звернення до виникнення і розвитку наукової думки про податки.
Виникнення податків на початковому етапі розвитку людської цивілізації пов’язане з найпершими людськими потребами, які могли задовільнятися через усуспільнену діяльність.
Сьогодні найбільш поширеною є точка зору, що податок – це плата суспільства за виконання державою її функцій, що має форму відрахування частини вартості валового національного продукту на загальносуспільні потреби. Але така точка зору існувала далеко не завжди. У давні часи, наприклад у Греції, податки та позики вважалися надзвичайними доходами. Приблизно те ж саме було характерно й для Риму. Хоча тут вперше демонструється спроба створення податкової системи, в основу якої було покладено майнове та подушне оподаткування, яке здійснювалось на підставі оцінки майна та перепису. Першим таким податком був трибутум. У Стародавній Греції в VII–IV ст. до н.е. були введені податки на доходи у розмірі одної десятої або одної двадцятої частини доходів. Були введені також і акцизи у вигляді приватних зборів (тобто біля воріт міста). Це дозволяло державі накопичувати гроші на утримання найманих армій, на побудову захисних споруд навколо міст-держав, зведення релігійних споруд, споруд громадського користування, водопроводів, влаштування свят і вирішення деяких соціальних питань: роздача хліба і продуктів найбіднішим прошаркам населення та ін. Але була і важлива противага оподаткуванню. В Афінах, наприклад, існувала думка, що податки обмежують свободу, носять на собі тавро рабства, і деякі громадяни вважали їх принизливими для себе. Вони згодні були платити добровільні внески, а данину стягати з переможених ворогів, а також зі своїх союзників.
До середини ХVII століття податки вважались необхідним злом, до якого доводилось вдаватися тимчасово, як виняток, за наявності особливих умов, при скрутному становищі держави, коли інших способів покриття видатків не виявлялось. Вважалося, що до них не можна звертатися ні в якому разі, хіба що всі інші кошти відсутні. Під іншими коштами розумілись домени, різне мито (у тому числі й судове), казенні підприємства (регалії). Вважалося, що державі, самодержцю більше личить бути купцем, аніж тираном.
Навіть ще у ХVIIІ столітті деякі англійські теоретики до звичайних, найбільших доходів держави відносили не податки, а доходи від домен і лісів, від конфіскації майна, від прав на викинутих китів, заблудлих тварин, на майно, що залишилось після загибелі кораблів і від нагляду за душевнохворими.
До другої групи вже відносилися так звані екстраординарні доходи – всілякі податки та мито. Ця ж точка зору панувала в Німеччині ще й на початку ХІХ століття. Податки тут, зазвичай, стягувались лише у випадку, коли домен та регалій не вистачало на покриття видатків. І навіть у кінці ХІХ століття німецькі держави надавали права міським та сільським общинам вдаватися до оподаткування лише у випадку нестачі інших надходжень (від майна общини, мита, зборів та допомоги казни).
З часом з натуральних повинностей, подарунків самодержцю, мита розвиваються податки у грошовій формі. Король (той же поміщик, тільки з найбільшими доменами) живе спочатку повинностями від своїх земель, потім з володінь васалів, від конфіскацій, проїзду і охорони купців, від монети, нічийного майна. До цього приєднується допомога феодалів та населення: допомога натурою, участь у походах, будівництво укріплень, утримання під час перебування короля та його свити, далі – допомога грішми. Усе це мало тимчасовий, надзвичайний і добровільний характер, стягувалось спочатку в силу звичаю.
Добровільні дарунки самодержцям в екстрених випадках, у силу звичаю, поволі стають постійними зборами, але стягуються лише в окремі роки і на визначені цілі. Вони все ще вважаються добровільними, адже встановлюються за згодою станів. У Франції, наприклад, у випадку введення нових податків останні реєструвались і затверджувались паризькими зборами станів. Але тут раніше за всіх, у 1439 році, король Карл VII вводить перший постійний податок у зв’язку з веденням затяжної війни і створенням хоч і невеликої, але постійної армії.
В Англії податки вводились королем за згодою парламенту. В окремих випадках королі порушували права парламенту і обхідними шляхами вводили податки, наприклад, у вигляді обов’язку доставляти кораблі. Графства, розміщені в середині країни, повинні були оплачувати цю повинність грішми.
Але все ж англійський парламент до середини ХVII століття не визнавав постійних податків на загальні цілі. У 1660 році вперше були відмінені феодальні повинності, і замість них половину акцизу на пиво, сидр, перрі та спиртні напої було віддано королю і його спадкоємцям назавжди. За словами І.М. Кулішера, “це був викуп”29, адже король отримував щорічний доход, а землевласники звільнялись від обов’язку захисту країни. Тобто поява постійних податків пов’язана з необхідністю утримання постійної армії. Завдяки саме цьому факту доменіальні доходи поступилися місцем податкам не тільки в Англії, а й у інших країнах Європи.
Але ще до середини ХVIIІ століття поряд з постійними податками в Англії існували тимчасові акцизи, тобто панувала змішана податкова система. Лише за короля Георга ІІІ усі акцизи були продовжені назавжди. Прямі ж податки зберігали тимчасовий характер до ХІХ століття.
У східних слов’ян відправною точкою в оподаткуванні також були добровільні допомоги своїх і данина, що збиралась з чужих племен30. Жителі підносили князю, що приймав владу, “дари” і “поклони”. З часом відносини з добровільних перетворюються в обов’язкові і такі, що періодично сплачуються. Данина і дар близько підходять одне до одного і зливаються в подать. Хоча спочатку даниною обкладали лише підкорені племена.
Пізніше з’являється данина на користь татар, або ординське срібло. З 1504 року вона переходить у дохід московського князя і перетворюється на цільовий податок з усіх уділів на користь великого князя. Поява у ХVI столітті податків (“пищальні гроші” – на утримання стрільців, 1550 р.) також пов’язана з переходом від дворянської кін-ноти в армії, якій платили землями, до найманої піхоти – пищальників (пищаль – вогнепальна зброя), пізніше перейменованих на стрільців, яким платили хлібом, сіллю і грішми. Для утримання армії призначались, крім “пищальних грошей”, ямчужні (ямчуга – селітра для виробництва пороху), податі на “городову та засічну справу” (будівництво укріплень), “полоняничні гроші” (для викупу полонених). Стягнення провадились і в натуральній, і у грошовій формі.
В Україні Військо Запорізьке також мало свою систему оподаткування. Це було мито, що накладалось на шинки та купців за провіз краму, “мостове” (за провіз краму через річки), плата за охорону та конвоювання, “димовий податок” (на так званих “сиднів”, тобто жонатих козаків і посполитих, що селились біля Січі і вважались підданими Коша), “військовий оклад” (грошовий податок з посполитих).
Ці податки використовувались на потреби церкви і, більшою частиною, військової організації.
Тобто і тут, за виразом І.М. Кулішера, “війна породила на світ податки, спочатку тимчасові, потім, з появою постійного війська, і постійні. Сучасна армія і сучасна податкова система – сіамські близнюки, нерозривно спаяні, нерозлучні, неподільні”31.
Зв’язок податків з необхідністю утримання армії віддзеркалився на теорії оподаткування. Спочатку вона формує уявлення про податки як засіб, до якого вдаються у випадках, коли вітчизна в небезпеці. Останні трактуються як плата, що вноситься кожним на захист країни. Але в Середньовіччі (ХV–ХVI століття) державні доходи ще не відокремлювались від особистого майна короля, тому і викликали протест з боку прихильників недоторканості приватної власності. Визнання їх як постійних платежів було проблематичним. Такими поглядами відзначались ранні італійські автори, а також представники школи меркантилістів (наприклад, Ж. Боден).
Пізніше населення змирилось із податками, які почали перетворюватись на звичний дохід держави.
Точка зору Прудона полягала в тому, що податок – це обмін. Держава не повинна втручатися в діяльність, відведену приватній ініціативі. Але є ряд благ, виробництво яких не можуть взяти на себе приватні особи. Їх виробляє суспільство, вони складають спеціальність держави, і задля них існують податки. За цією теорією, держава – це вже не тільки суд, поліція, дипломатія і армія. Вона являє собою ще й орган, який своєю діяльністю повинен задовольнити колективні потреби населення.
Німець Гок пропонує розглянути податки з іншого боку – як необхідність. Він по-новому розглядає роль держави. За Гоком, держава – це атмосфера, що завжди оточує і впливає на нас благодатним чином, коли ми навіть не бачимо її присутності. Цей перехід до нової ролі держави зумовив висновок про те, що податки зовсім не є платою за послуги державі. Люди сплачують податки, виконуючи обов’язок, задля збереження того великого цілого, до якого належить платник. Таким чином, почавши з фіскального договору, Гок усе ж визначає, що податки не є платою за послуги, а чимось більшим, у чому втілюється участь кожного в житті цілого, держави, яка має самостійну цінність і складає вищу форму людської організації32.
Л. Штейн, Шефле, А. Вагнер, Кон, Шалл підкреслюють етичний бік податків, моральний зв’язок між державою і особистістю, підкорення приватного господарства ідеї державності і, тим самим, ідеї податку.
Французькі автори (Леруа-Больє, Стурм), навпаки, згадують про податки тільки як про засіб покриття потреб держави, бюджетний засіб, не розглядаючи їх з моральної точки зору.
З початку ХХ століття епохи фіскального договору і податків як суто бюджетного засобу змінює період “соціальної” системи оподаткування. Фіскальна мета податку змінюється соціальною. Новим ідеалом оподаткування стає прагнення до більшого зрівняння доходів через їх розподіл, до зменшення прірви між багатими і незаможними. Таким є короткий перебіг історії податків.
Систематизація історичного розвитку оподаткування дала змогу виділити три його етапи: перший етап охоплює Стародавній світ і початок Середніх віків, другий – ХVІ–ХVIІІ ст., третій – ХІХ–ХХ ст. Відповідно, податки пройшли шлях від примітивно-зародкової форми (переважно у вигляді приватно-правових доходів) до постійного джерела доходів, формування податкових систем і затвердження бюрократичного способу стягнення податків33.
Практика і зміст системи оподаткування, коротко викладені вище, які існують з появою держави, впродовж довгого часу залишалися досить інтуїтивними. Систематизовані концепції оподаткування, які відобразилися в податковій теорії, з’явилися у середині ХVI століття в умовах достатньо високого рівня розвитку державності, що відбувався одночасно з розвитком різних напрямів економічної думки. Причому кожна концепція відповідала сутності та проблемам економічної і фінансової систем держави, а тому змінювалася залежно від її економічної політики. Зважаючи, що процес оподаткування здійснюється державою, саме під впливом розвитку вчення про державу змінювалось уявлення про економічну сутність податків.
Спочатку податкова теорія була створена (і довгий час панувала) у рамках класичної економічної школи (А. Сміт, Д. Рікардо, Ж.-Б. Сей та ін.), в основі якої знаходилась концепція пріоритету пропозиції як фактора, що визначає попит через стан ринку ресурсів. Для цієї школи характерне твердження про автономний характер ринкової рівноваги, яка встановлюється автоматично, шляхом переміщення виробників у галузі національного господарства і незадоволеним попитом (недостатньою пропозицією).
Ставлення класичної школи до ринку як універсального та єдино ефективного регулятора економічних процесів мало наслідком ставлення до держави лише як до носія управлінської і військової функцій, ігноруючи її соціальну та економічну роль. Оподаткування при цьому розглядалося винятково як спосіб створення фінансової бази для виконання цих двох функцій. Д. Рікардо вважав, що податки повинні використовуватись лише у фіскальних цілях, оскільки вони перешкоджають процесу утворення і накопичення капіталу, а тому найкращим податком є найменший.
Як неминуче зло, необхідне витрачання сил для будь-якої держави розглядав податки прибічник теорії споживання Ж.-Б. Сей. Він вважав, що податки не виконують утворюючої ролі і чим вони менші, тим краще. Згідно з теорією А. Сміта, податки необхідні для забезпечення таких суспільних благ, як оборона, забезпечення безпеки громадян, їх майна, освіти. І лише в окремих випадках – для забезпечення виконання контрактів34. 
При такому підході податки вважалися джерелом доходів держави, а в рамках теорії досліджувалася проблема принципів оподаткування, які б не вступали в суперечність з нормальним функціонуванням економічно вільного підприємництва. Зміст принципів
А. Сміта переконує, що всі вони спрямовані на створення для господарюючих суб’єктів максимально ефективних, незважаючи на стягнення у них частки доходів, умов функціонування як самостійних структурних одиниць складної соціально-економічної системи. Такий підхід актуальний у будь-яких історичних умовах, при будь-якій складності та рівні розвитку.
Ускладнення (відносно періоду формування класичної школи) соціально-економічної структури суспільства, яке визначає виникнення нових закономірностей здійснення економічних процесів, зумовило розвиток теорії оподаткування з урахуванням посилення соціальної та економічної діяльності держави.
Огляд класичних робіт по даній проблемі та аналіз основних положень теорії оподаткування найбільш змістовно в Україні зроблено в роботах Федосова В.М., Шаблистої Л.М., Соколовської А.М., основні висновки з яких приводяться нижче. 
З початку ХХ століття утверджується думка, висловлена
А. Вагнером, згідно з якою фіскальна мета податку замінюється соціальною. Це було викликано початком нової епохи, появою нових соціальних ідеалів. Новим ідеалом оподаткування стало прагнення до більшого зрівняння доходів через їх розподіл, до зменшення прірви між багатими і незаможними.
Згідно з поглядами представників неокласичної теорії (Р. Солоу, М. Фрідмен, Г. Хезліт, Д. Роббінсон, Дж. Мід), яка базується на концепції податкової нейтральності, сучасна (для їх часу) економіка самоналаштовується, а державне втручання допускається лише в певних межах. Податкова політика повинна допомагати збалансувати зростання виробництва, попит і пропозицію, підпорядковуючись ринковому господарству. Так, Дж. Мід, який побудував неокласичну модель, відводив державі лише непряму роль у регулюванні економічних процесів. 
У неокласичній теорії широкого розвитку набули два напрями: теорія пропозиції та монетаризм. Теоретики “економіки пропозиції”
(А. Лаффер, Р. Мандаль, Дж. Гільдер, М. Фелдстайн, Г. Шмольдерс, М. Бернс, Г. Стайн та ін.) поділяли думку про негативний вплив державного втручання в економіку.
На їх погляд, систематичне втручання держави у господарське життя, її політика доходів, зайнятості, соціального забезпечення справляють руйнівний вплив на економіку. Таке втручання відкидається, а роль держави обмежується здійсненням політики, що сприяє вільній господарській діяльності, а також підтримці необхідного рівня грошової маси, проведенню кредитних заходів, обмеженню соціальних витрат. Прихильники теорії пропозиції категорично відкидають ідею нарощування бюджетних витрат для стабілізації або формування попиту, кваліфікуючи її як чинник дестабілізації економіки і стимулювання інфляції. Не сприймаючи політику бюджетної експансії, вони виступають за збалансований бюджет, оздоровлення фінансів.
Автори теорії пропозиції заперечують ідею використання податків як засобу антициклічної дії на економіку. Прогресивно зростаючий податок на доходи окремих осіб і корпорацій розглядається як перешкода для зростання збережень, а отже, і нових капітальних вкладень, нарощування ділової активності, стійкого економічного зростання. При цьому висувається вимога щодо радикального зниження граничних податків і ставок, скорочення ступеня прогресивності оподаткування доходів. Такі заходи розглядаються як ефективний засіб стимулювання приватної ініціативи, створення сприятливих умов для підтримки ділової активності на основі необмеженого ринкового саморегулювання, розширення інвестицій і оптимального довготермінового темпу економічного зростання. Ключем до вирішення найбільш гострих економічних проблем вважається стимулювання широкої приватної ініціативи та приватного підприємництва, а найважливішим важелем їх стимулювання – зниження податкових ставок і надання податкових пільг-привілеїв корпораціям. Тільки через стихійний ринковий механізм і всіляке підвищення пропозиції, за твердженням прибічників цієї теорії, можна забезпечити ефективне використання ресурсів і стимулювати попит на продукцію. Будь-яке збільшення бюджетних витрат на ці цілі відкидається, як і підвищення витрат на соціальні потреби. Бюджетний дефіцит як один із негативних показників стану економіки пропонувалось усунути. При цьому підкреслювалось значення економії державних витрат і збалансованості бюджету. Виходячи з існування тісного зв’язку між інфляцією і зростаючими державними витратами, прихильники цієї теорії вважали цей зв’язок подвійним: 1) постійне зростання бюджетного дефіциту тягне за собою монетаризацію державного боргу; 2) вплив податкового тягаря на фактори пропозиції (працю, заощадження та інвестиції). Отже, на їх думку, скорочення державних витрат повинно було сприяти боротьбі проти інфляції і, в той же час, створити умови для успішного здійснення податкової реформи. Крім того, значне збільшення соціальних витрат – результат економічної політики демократичних партій – означає спрямування більшої частини ресурсів на споживання, зменшує можливість економічного зростання. Тому скорочення державних витрат слід починати, в першу чергу, з витрат на соціальні програми.
Теорія “економіки пропозиції” за допомогою одночасного скорочення податків і державних витрат мала намір вирішити головне завдання: зменшити державне втручання в економіку, уповільнити інфляцію і збільшити темпи економічного зростання. Для боротьби з інфляцією передбачалось використати ще один метод – контроль за зростанням маси грошей в обігу за допомогою політики високого процента.
Механізм регулювання економічних процесів, запропонований теоретиками “економіки пропозиції” – складний і суперечливий. Не завжди скорочення податків і державних витрат при наявності великого бюджетного дефіциту сприятиме оздоровленню державних фінансів. У цій теорії недостатньо розроблені питання, пов’язані з нестачею доходів, проблемами соціальної політики, витратами на воєнні цілі, зростанням безробіття, спадом темпів економічного зростання.
Повністю покладалися на механізм ринкового саморегулювання економіки і теоретики “раціональних очікувань” (Р. Лукас, Дж. Мут, Р. Берроу, Н. Уоллес, Т. Саржет та ін.). Ця концепція передбачає, що в ході конкуренції вводяться в дію всі важелі саморегулювання, які ефективно самоналаштовують економічну систему і забезпечують її рівновагу. Автори даної теорії не припускали можливості циклічних коливань виробництва. Однак, ігноруючи справжню основу циклічних коливань, вони розглядали їх як результат помилок, що допускаються економічними суб’єктами протягом короткострокового періоду. Причиною можливих помилок вважалась неякісна, викривлена інформація, що заважає правильно оцінити кон’юнктуру і виробити реальні прогнози. Прибічники концепції раціональних очікувань відкидали державне регулювання економіки, а заходи економічної політики вважали неефективними і безперспективними. Вони орієнтувалися на крайній ступінь абстрагування від реального економічного процесу, про що свідчать рафіновані математичні моделі, побудовані на основі їх концепції. Ці абстракції не відображали в узагальненому вигляді економічну систему з усіма притаманними їй специфічними особливостями і були недостатніми для відповіді на нагальні питання реального економічного процесу. Відхиляючи роль держави в регулюванні економічних процесів, теоретики “раціональних очікувань”, як і прихильники теорії “економіки пропозиції”, обстоюють необхідність надання максимально можливої свободи ринковим регуляторам для впливу на напрями й перерозподіл потоків капіталу.
Таким чином, спільним у поглядах представників першого напряму дослідження податків є те, що останні можуть виконувати лише фіскальну функцію і, отже, є прямим вирахуванням з чистого доходу, створеного в суспільстві. Це, безумовно, однобічний підхід до визначення природи, ролі і місця системи оподаткування в житті суспільства. Адже природа податків визначена законами відтворення. Як категорія перерозподілу податки залежать, перш за все, від умов зростання або зниження всього сукупного доходу суспільства. Отже, їх не можна пов’язувати лише з формуванням бюджетних ресурсів.
Положення про податки як чинники економічного зростання розвивалось теоретиками другого напряму дослідження, пов’язаного зі з’ясуванням стимулюючого їх впливу на соціально-економічні процеси в країні. Так, більш точе формулювання положення про стимулюючий вплив податків на виробництво одержало характер взаємовідносин граничної благ і трудової вартості. Представники маржиналістської теорії (Г. Госсен, І. Джевонс, Л. Вольрас), застосувавши метод аналітичної геометрії для визначення стимулюючого впливу підвищеної оцінки благ і, отже, зростання податків на виробництво, прийшли до висновку, що внаслідок позбавлення платника податку деякої кількості виробленої ним продукції вигода, одержана від граничного блага, буде більшою, ніж витрати на його виробництво, тому виробництво продовжуватиметься доти, доки обидві ці величини (вигода і витрати) не урівноважаться, причому кількість вироблених продуктів зросте.
Таким чином, керуючись наведеною схемою, треба визнати, що примусове вилучення у платника податку деякої кількості благ без спеціального еквівалента створює у нього стимул для підвищення продуктивності праці і тягне за собою збільшення виробництва, оскільки воно не може перекладатися на інших осіб.
Згідно з теорією німецької школи (Л. Штейн, В. Зомбарт) податки є виробничим споживанням капіталу. Так, Л. Штейн вважав їх виробничою витратою: кожний податок входить у витрати виробництва товарів і таким чином перекладається на всіх споживачів, але державні послуги, збільшуючи продуктивність праці, повертають громадянам сплачений податок.
Представник італійської фінансової школи Ф. Нітті писав, що “в усіх сучасних країнах податок переслідує дві цілі: 1) фіскальну;
2) економічну, господарську (заборонну або обмежувальну). У сучасних бюджетах податки набувають все більшого значення заборонного або обмежувального стосовно тих форм виробництва та обміну, які визначаються шкідливими, і заступницького стосовно таких, які вважаються корисними”.
Російські фінансисти (В. Твердохлєбов, Н. Тургенєв, Г. Озеров, І. Кулішер) розглядали податки як знаряддя економічних і соціальних реформ з метою перерозподілу майна, підтримки одних форм господарювання та розвитку інших. Незважаючи на те, що їх податкові теорії мали суто прикладний характер (вони обмежувалися вивченням способів мобілізації фінансових ресурсів для утримання держави), в них були враховані закономірності розвитку товарно-грошових відносин і міжнародні тенденції формування основ ринкового господарювання. Рекомендації цих учених використовувалися при виробленні заходів щодо зміцнення фінансового господарства країни.
Деякі російські фінансисти, наприклад, А. Соколов, визнаючи певний вплив податкової політики на економічні процеси, разом з тим підкреслював, що це не означає доцільності її використання щоразу, коли виникає необхідність досягти певних цілей в економіці. Свою позицію автор аргументував тим, що, по-перше, податкова політика не є єдиним фактором, який впливає на економіку. Наприклад, завдання стимулювання заощаджень можна вирішувати не лише за допомогою податкового механізму, а й шляхом проведення відповідної кредитної політики. По-друге, наука не може точно визначити, до яких наслідків призведе та чи інша дія держави в галузі податків. Це зумовлено тим, що економічна система знаходиться в постійному розвитку. Знання, одержані про неї в минулому, на даний момент можуть знецінитися тією чи іншою мірою, що сприятиме неоднозначному тлумаченню економічних процесів у теоретичних дослідженнях. Звідси – різні точки зору на конкретні заходи у сфері податків. По-третє, податкова, політика порівняно з іншими методами впливу на виробництво, має певну неповороткість. Це пов’язано із законодавчим затвердженням будь-яких податкових змін. А це, в свою чергу, призводить до того, що найрадикальніші зміни, продиктовані наукою, можуть бути блоковані і, як правило, запізнюються стосовно потреб реальності, що зумовлено часовими лагами. По-четверте, податкова політика обмежена у своєму впливі на економічні процеси, оскільки податки є лише частиною перерозподільчих відносин, тому не в змозі суттєво змінити відносини виробництва і розподілу, а можуть лише скоригувати їх. Окрім того, основна функція податків – забезпечення фіскальних потреб держави, тому проведення податкової політики, перш за все, повинно підпорядковуватися цій меті.
У 30-і роки XX ст. втручання держави в економіку науково обґрунтував англійський економіст Дж. Кейнс. Згідно з його теорією головне завдання економічної політики держави полягає в управлінні сукупним попитом, а основним інструментом проведення політики управління попитом є державний бюджет, який розглядався ним як стабілізуючий чинник відтворення.
Економічна теорія, яка отримала відображення в працях
Дж. М. Кейнса, була створена з урахуванням економічної реальності кризового та посткризового стану національних економік у 20–30 рр. ХХ століття.
Концепція кейнсіанської теорії заснована на понятті “ефективного попиту”, тобто попиту, рівень якого забезпечує максимально повну відповідність пропозиції. На противагу класичній школі кейнсіанство припускає, що сукупний попит створює сукупна пропозиція. Такий підхід до визначення пріоритетів, базуючись на великому та переконливому статистичному матеріалі, супроводжується висновком про те, що вільна ринкова економіка не має у своєму розпорядженні механізму, який би забезпечив рівновагу попиту і пропозиції на рівні повного використання ресурсів. Це може бути досягнуте у будь-якому, у тому числі й кризовому, стані економіки. Термін “ефективний попит” означає, що останній може забезпечуватися лише за участі держави шляхом постійного та цілеспрямованого регулювання економіки різними засобами, у тому числі й через систему оподаткування.
Регулювання попиту через оподаткування в теорії Кейнса базується на положенні про те, що збільшення податків призводить до скорочення попиту через зменшення розмірів доходу і одночасно через споживчі витрати та збереження пропорції, яка визначається відношенням максимальної вартості до споживання і максимальної вартості до збережень. Підвищення рівня оподаткування скорочує приватні сукупні витрати на величину, меншу порівняно з обсягом приросту податків, та призводить до зменшення величини рівноважного національного доходу (ефективного попиту). При цьому виникає ефект податкового мультиплікатора, відповідно до якого зниження ефективного попиту у випадку підвищення податків є більшим за нього. Тобто висновок полягає в необхідності використання для державного регулювання економічного зростання цілеспрямованого управління дефіцитом бюджету, а не податкових джерел. 
Варіюючи різницею між доходами і витратами бюджету залежно від конкретних економічних умов, держава здатна підтримувати той чи інший баланс між накопиченим капіталом і таким, що застосовується у виробництві, тобто цілеспрямовано впливати на обсяг сукупного попиту, а через нього – на величину пропозиції.
Кейнсіанська теорія державних фінансів відкинула догмат збалансованого бюджету, легалізуючи бюджетні дефіцити для стимулювання економіки. Так, в умовах кризи або депресії держава повинна скорочувати податки і збільшувати витрати державного бюджету, допускаючи бюджетний дефіцит, і, таким чином, створювати додатковий попит у стагнуючій економіці. При високій кон’юнктурі фінансова політика повинна стримувати попит шляхом підвищення податків і обмеження витрат. Бюджетні дефіцити могли зберігатись і при зростаючому виробництві для стимулювання економіки, досягнення найбільших темпів зростання.
Дж. Кейнс вважав, що держава може сприяти досягненню відповідності між платоспроможним попитом і обсягом виробництва за допомогою упорядкування державних витрат, регулювання позичкового процента й податків. Він відзначав, що серйозні зміни в податковій політиці (поряд зі змінами процента) можуть викликати зміни у споживанні, підкреслюючи, що люди схильні збільшувати його із зростанням доходу, але не в тій мірі, в якій він зростає. З цього положення було зроблено висновок про те, що необхідним є державне втручання, спрямоване на стягнення за допомогою податків доходів, розміщених поза банківською системою, і відповідно, фінансування за рахунок цих коштів інвестицій та поточних державних витрат. Урядовий попит повинен, на думку Дж. Кейнса, мультиплікувати (примножувати) виробництво, обмін, зайнятість. 
Важливою складовою кейнсіанської теорії у частині оподаткування є наявність обґрунтування використання прогресивних податків як автоматичного регулятора економічного розвитку. Існує очевидна необхідність регулювання збережень як джерела інвестицій, а отже, й економічного зростання. Невиправдано великі збереження в умовах неповної зайнятості є пасивним джерелом доходів і не трансформуються в інвестиції, що визначає необхідність їх вилучення (фактично перерозподілу) у вигляді податків для повернення у виробничий, економічний обіг. З цієї точки зору, саме прогресивні податки, які діють за схемою “збільшення/зменшення доходів – збільшення/зменшення податкової ставки”, забезпечують випередження обсягів і темпів податкових надходжень над темпами і обсягами доходів, що певною мірою відповідає необхідному інвестиційному перерозподілу. Таким чином, обсяг доходів бюджету у частині податків може формуватися як функція двох аргументів: податкової ставки і ВВП. Це дозволяє за рахунок прогресивного оподаткування гнучко та оперативно, без тривалого перегляду основних положень податкового законодавства реагувати на об’єктивні циклічні коливання економічного росту. 
В економічній літературі критика кейнсіанської теорії з позиції сучасного стану економіки аргументується, зокрема, такими положеннями:
– у зв’язку з тим, що інфляція набуває хронічного характеру через зміни у виробництві (інфляція попиту), необхідне втручання у напрямі покращання пропозиції ресурсів, а не попиту на них;
– відкритість сучасної економіки призводить до того, що податкове стимулювання попиту активізує іноземні інвестиції, які завдають збитків національним.
Ці аргументи не відповідають ситуації, що склалася сьогодні в економіці. По-перше, політика глобальної соціальної допомоги населенню за рахунок державних фінансових ресурсів, яка сьогодні реалізується на практиці, не дозволяє об’єктивно говорити про переважання інфляції витрат над інфляцією попиту, тобто цілеспрямоване формування кейнсіанського ефективного попиту, зокрема, за рахунок податкових важелів, виглядає актуальним. По-друге, загрози переважання іноземних інвестицій фактично не існує через несприятливий інвестиційний клімат. Разом з тим, залучення іноземних інвестицій через систему податкових заходів слід розцінити позитивно. 
Тобто використання базових кейнсіанських положень (у поєднанні з іншими теоретичними розробками) здатне забезпечити ефективний розвиток оподаткування.
У повоєнні роки проблема економічної динаміки висунулась на передній план. Послідовники Дж. Кейнса Е. Хассен, У. Геллер, Е. Дамар, Р. Харрод, К. Кларк, Г. Хеллер, Ф. Ноймарк та ін. доводили необхідність систематичного впливу держави на економічне зростання. Податки розглядались як головний регулятор накопичення, “вбудований механізм гнучкості”, який повинен забезпечити підйом економіки. Серед “вбудованих стабілізаторів” пропонувалися, як уже згадувалося вище, автоматичні (прогресивний прибутковий податок, бюджетні витрати) і керовані (різноманітні податкові та інші фінансові заходи). Балансуючи цими стабілізаторами, на їх думку, можна забезпечити господарське піднесення. Суть такої антикризової політики полягала у тому, що держава пристосує оподаткування та інші фінансові важелі до економічного циклу. При пожвавленні й підйомі виробництва можна посилювати оподаткування, штучно стримуючи попит, і зменшувати державні витрати, створюючи спеціальний резерв держави, а з наближенням кризи – збільшувати обсяг попиту шляхом скорочення податків і зростання державних витрат. Для зниження темпів інфляції рекомендувалось підвищувати податки, які б скорочували доходи.
У 60–70-і роки XX ст. велика група економістів (П. Самуельсон, Дж. Гелбрейт, Т. Балог та ін.), визнаючи неефективність існуючих методів державного регулювання через оподаткування, намагалися синтезувати теорії різних напрямів. Їх теорія державно-монополістичного регулювання (інституалізм), спираючись на так звану змішану економіку, робить акцент на розподіл національного доходу з урахуванням оптимального співвідношення між приватним і державним секторами в довгостроковому аспекті. Цьому повинна сприяти, зокрема, політика державних витрат і податків, у тому числі прискорена амортизація, що створює умови для нових інвестицій.
У концепціях інституалістів прослідковується характерне для сучасних соціальних теорій прагнення спиратися на реальні процеси. Вони виходять із швидкозростаючого промислового виробництва, що базується на великих корпораціях, посиленні впливу науково-технічної революції, неминучому ускладненні систем управління, збільшенні потреби у планомірній організації виробництва. Інституалісти покладають на державу великі надії в організації та стимулюванні науково-технічного прогресу. Держава, на їх думку, повинна взяти на себе організацію фундаментальних досліджень, системи освіти, професійної підготовки, реалізацію експериментальних, найризикованіших у комерційному плані проектів і т. ін.
Інституалісти вбачають у державі реальну силу, здатну стримати негативні процеси. Здійснення реформ вони пов’язують із посиленням регулюючої ролі держави. Так, на думку Дж. Гелбрейта, слід більше покладатися на фінансово-бюджетну, ніж на кредитно-грошову політику, поєднуючи її з підвищенням податків, скороченням федерального дефіциту і значним зниженням процентних ставок. Економічна теорія Дж. Гелбрейта найбільш реалістично відображає сучасний стан та проблеми економіки і передбачає багато в чому дієві заходи для її оздоровлення.
Рекомендації щодо синтезу ринкового і державного регулювання знайшли відображення в посткейнсіанській теорії, основними творцями якої є Д. Роббінсон і Н. Калдор. Вони виступають за удосконалення механізму регулювання економіки, за більш рівномірний розподіл доходу за допомогою податків, які не потребують докорінного зламу. Мобілізована податками частина національного доходу, за їх теорією, може бути придатною для активного впливу на структуру і капіталовкладення. Ця теорія змикається із популярною у розвинених країнах реформістською концепцією нівелювання доходу податками.
Фундатором популярної реформістської теорії “податки – інструмент зрівняння доходу” є Е. Жирарден. Її поділяють американські економісти Р. Тибольд, Дж. Гелбрейт, С. Кузнець, Д. Пичлер, англійські – К. Кросланд, Г. Коул, французькі – М. Клюдо, Ж. Фурастьє та багато інших. На їх думку, за допомогою прямих податків (прибуткового, податку зі спадщини і дарувань), що стягуються за прогресивними ставками, можна ліквідувати майнову нерівність, яка виникає з розвитком суспільства. При цьому вони виступають за обмеження оподаткування підприємців, інакше, на їх думку, зникне стимул до розширення виробництва.
Світовий досвід функціонування ринкової економіки підтвердив справедливість висновків прихильників другого напряму дослідження податків, які розглядають останні як об’єктивну необхідність, зумовлену фінансовими потребами поступального розвитку суспільства, і як дієвий регулятор економічних і соціальних процесів у суспільстві.
Сучасні вітчизняні вчені досліджують різні аспекти впливу податків на всі стадії відтворювального процесу, здійснюють пошук оптимальних меж податкового тягаря, визначають напрями розвитку податкового механізму. Вивчення теоретичних та методологічних здобутків економічної теорії оподаткування дозволяє виділити основні альтернативи розв’язання податкових проблем. Акцентуючи увагу на неможливості точного визначення межі загального рівня оподаткування економіки, разом з тим підкреслюється можливість прослідкування тенденції взаємозв’язку між розвитком економіки, часткою податкових надходжень у бюджет і структурою податків, що допоможе запобігти негативній дії податків або її згладити у певній економічній ситуації.
Проведений вище аналіз теоретичних розробок щодо оподаткування свідчить про багатогранність і складність використання податків як фінансових регуляторів. При глибокій науковій розробленості загальнотеоретичних основ оподаткування та окремих сторін, висвітленні досвіду його реалізації в розвинених економіках водночас існує потреба вивчення подальшої розробки теоретичних складових формування системи оподаткування у перехідній економіці, оскільки має місце відрив попередніх теоретичних розробок від реалій соціально-економічного розвитку в перехідних умовах. Орієнтація вітчизняної податкової моделі на неадекватну умовам її соціально-економічного розвитку концепцію не може не мати негативних результатів. Але й вирішення проблем економічного зростання немислиме поза пошуком економічно прийнятних напрямів та форм оподаткування. Тому не випадково продовжуються теоретичні пошуки і дискусії з проблем, які складають основу для концептуального визначення моделі оподаткування, де має бути закладено розуміння того, що поряд з фіскальним призначенням податків нова система буде формувати відносини, які сприяють економічному і соціальному розвитку.
Спираючись на результати, досягнуті різними науковими напрямами та школами, важливо дати цілісну характеристику руху різноманітних відносин, які складаються у сфері оподаткування, розглянути їх в аспектах протиріч, взаємних перетворень, загального зв’язку з конкретними вітчизняними економічними відносинами. У цьому лежить шлях до пізнання базисних процесів, які мають становити основу концепції реформування податкової системи України.

 

<< попередня     зміст     наступна >>

polkaknig(at)narod.ru, ICQ - 474849132 © 2005-2009 Матеріали цього сайту можуть бути використані лише з посиланням на даний сайт. Агарик цена - купить гриб агарик.